2027 рік як точка вибору: чи повернуться українці додому
Питання повернення українців із-за кордону поступово виходить за межі емоційних дискусій і стає одним із ключових факторів економічного майбутнього країни. Європа вже зараз готується до завершення програми тимчасового захисту, і це рішення без перебільшення може визначити долю мільйонів українців. Якщо на початку повномасштабної війни мова йшла про тимчасове прихисток і гуманітарну підтримку, то сьогодні ситуація змінюється: країни ЄС дедалі чіткіше дають сигнал — час визначатися зі своїм майбутнім.
Як пояснює Василь Воскобойник, голова ГО «Офіс міграційної політики», президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, найбільш імовірний сценарій — скасування статусу тимчасового захисту у березні 2027 року. За цей час українці отримали значно більше, ніж просто можливість перечекати війну: вони змогли влаштуватися на роботу, віддати дітей до шкіл, адаптуватися до нових умов життя, а подекуди — повністю інтегруватися у місцеві громади. Саме тому зараз Європа фактично переходить від режиму підтримки до режиму звичайних міграційних правил, коли кожен має визначитися, на яких підставах він хоче залишатися.
«У людей було майже п’ять років, щоб визначитися: або робота, або навчання, або сім’я. Це і стане підставою для подальшого перебування», — зазначає він. Йдеться не про примусове повернення, а про зміну підходу: ті, хто вже інтегрувався, залишаться, інші ж будуть змушені переглянути свої плани і прийняти рішення — або шукати легальні підстави для перебування, або повертатися в Україну.
Водночас важливо розуміти, що для самих європейських країн українці давно перестали бути лише об’єктом гуманітарної допомоги. За кілька років вони стали помітною частиною економіки, і цей фактор дедалі більше впливає на політичні рішення. Найяскравіший приклад — Польща, де близько 850 тисяч українців працюють офіційно і сплачують внески до соціальних фондів. За оцінками, лише за один рік вони забезпечили близько 100 млрд злотих податкових надходжень — це рівень, співставний із витратами держави на ключові соціальні сфери.
Воскобойник прямо говорить: «Це потужна економічна сила. І зрозуміло, що країни будуть намагатися утримати українців». Схожа ситуація і в Німеччині, де перебуває понад мільйон українців. У цьому контексті стає очевидно: конкуренція за людей уже почалася, і вона лише посилюватиметься. Європейські економіки потребують робочих рук, і українці виявилися саме тією категорією працівників, яка швидко адаптується, працює і створює додану вартість.
Попри всі політичні рішення, ключовим фактором залишатиметься особистий вибір самих людей. Приймаючи рішення, люди дивитимуться на прості й практичні речі: чи є робота і дохід, чи є де жити і чи гарантується базова безпека. Саме ці три фактори, а не гучні заяви чи програми, визначатимуть, чи повернеться людина в Україну, чи залишиться за кордоном. Ті, хто вже має стабільну роботу і певну впевненість у завтрашньому дні, з великою ймовірністю залишаться. Натомість ті, хто не зміг інтегруватися або жив за рахунок соціальної допомоги, можуть опинитися перед необхідністю змінювати своє життя або повертатися.
У Європі вже обговорюють програми так званого “м’якого повернення”, які можуть передбачати фінансову підтримку для тих, хто готовий повернутися додому. Проте ці механізми навряд чи стануть масовим стимулом, адже для людей, які вже працюють і отримують дохід, різниця в рівні життя між Україною та країнами ЄС залишається суттєвою. Тому рішення залишатися чи повертатися буде продиктоване не стільки політикою, скільки особистою економічною логікою.
Найбільший ризик для України полягає в тому, що значна частина громадян може так і не повернутися. За оцінками експертів, до 70% українців можуть залишитися за кордоном — це приблизно 3–4 мільйони людей. У контексті демографічної кризи це означає не просто скорочення населення, а серйозний удар по економічному потенціалу країни.
«В умовах нестачі робочих рук, платників податків і навіть споживачів неповернення кожного українця — це удар по економіці», — наголошує Воскобойник. Йдеться про базові речі: без людей неможливо забезпечити економічне зростання, наповнення бюджету і відновлення країни після війни.
Окремою і, можливо, найгострішою проблемою залишається житло. Навіть ті українці, які готові повернутися, можуть зіткнутися з банальною відсутністю можливості це зробити. Уже сьогодні внутрішньо переміщені особи стикаються з дефіцитом житла та зростанням цін, а в багатьох регіонах попит значно перевищує пропозицію. Це створює ситуацію, коли бажання повернутися не підкріплюється реальними умовами.
«Без вирішення питання житла ми не зможемо розраховувати на масове повернення людей», — підкреслює експерт. Таким чином, питання повернення українців — це не лише про патріотизм чи політичні рішення, а про конкретні економічні та інфраструктурні дії держави.
Водночас варто враховувати ще одну тенденцію: міграція не зупиняється навіть зараз. Попри всі очікування щодо завершення війни, українці продовжують виїжджати — через безпекові ризики, невизначеність і бажання забезпечити стабільне майбутнє своїм дітям. Це означає, що конкуренція за людей між Україною та країнами Європи лише посилюється.
У підсумку 2027 рік стане не просто датою завершення європейської програми, а переломним моментом для мільйонів українців. Саме тоді стане зрозуміло, скільки людей повернеться, а скільки залишиться за кордоном. І головне питання вже звучить інакше: не «чи повернуться українці», а «чи створить Україна умови, щоб їм було куди і навіщо повертатися».