Головна проблема України — не мігранти, а нестача людей

Останніми тижнями тема трудових мігрантів буквально вибухнула в українському інформаційному просторі. Соціальні мережі наповнилися відео про громадян Індії, Бангладеш чи інших країн, які нібито масово прибувають до України. У багатьох людей склалося враження, що країна стоїть на порозі великої міграційної хвилі.

Проте реальність виглядає зовсім інакше.

За даними Державного центру зайнятості, станом на травень 2026 року в Україні працює близько 9500 іноземних працівників. Для країни, де налічується понад десять мільйонів працюючих громадян, це надзвичайно незначна цифра. Тому розмови про масове заміщення українців іноземцями не мають під собою реального підґрунтя.

Водночас сама поява таких дискусій не є випадковою. Українське суспільство вже багато років живе в умовах постійного стресу. Війна, обстріли, економічна невизначеність, проблеми на ринку праці та тривога за майбутнє створюють сприятливий ґрунт для емоційних реакцій. Саме тому будь-яка тема, яка стосується безпеки чи майбутнього країни, швидко викликає широкий суспільний резонанс.

Однак за емоціями часто губиться головна проблема. Україна вже сьогодні стикається з гострим дефіцитом працівників. Причини очевидні. Мільйони громадян перебувають за кордоном. Сотні тисяч чоловіків служать у Силах оборони. Населення старіє, а народжуваність залишається низькою. Щороку країна втрачає близько 300 тисяч людей лише через демографічні процеси.

У результаті роботодавці дедалі частіше не можуть знайти людей на вакансії, які потребують фізичної праці та професійних навичок. Бракує будівельників, водіїв, сантехніків, слюсарів, механіків, працівників аграрного сектору та багатьох інших спеціалістів. При цьому на ринку праці зберігається значна кількість людей з гуманітарною або офісною освітою, які не готові працювати за цими спеціальностями. Так виникає структурне безробіття — коли робота є, але немає людей із потрібною кваліфікацією.

Саме тому бізнес дедалі частіше порушує питання про залучення іноземних працівників. Але це не означає, що Україна повинна відкривати кордони без будь-яких обмежень. Навпаки, мова йде про контрольовану та цільову політику, яка допоможе закривати конкретні кадрові прогалини там, де власних ресурсів недостатньо.

Водночас головним резервом для країни залишаються українці. Саме тому першим пріоритетом має бути повернення громадян з-за кордону, залучення до ринку праці людей старшого віку, створення умов для працевлаштування людей з інвалідністю та розширення можливостей для жінок у тих професіях, де це можливо. Але навіть за максимально успішної реалізації цих заходів проблема нестачі робочої сили може залишитися.

Особливо важливо розуміти ще одну річ. Після завершення війни Україна вступить у конкуренцію за людей із країнами Європейського Союзу. Польща, Німеччина, Чехія та інші держави вже інтегрували значну частину українців у свої економіки. Багато наших співгромадян працюють, сплачують податки та будують життя саме там. Тому повернення українців буде залежати не від закликів, а від того, які умови для життя створить Україна.

Не менш важливим є питання того, яку економіку ми хочемо будувати. Якщо ставка робитиметься на інновації, технології та високу додану вартість, Україні будуть потрібні інженери, технологи, науковці та кваліфіковані спеціалісти з розвинених країн світу. Якщо ж країна обере шлях дешевої робочої сили, то структура майбутньої міграції буде зовсім іншою. І це вже питання не до мігрантів, а до державної стратегії розвитку.

Саме тому сьогодні головна дискусія повинна точитися не навколо страхів про кілька тисяч іноземців. Набагато важливіше відповісти на інше питання: як забезпечити Україну людьми, які будуть працювати, створювати бізнеси, народжувати дітей і розвивати країну в наступні десятиліття.

Бо майбутнє України визначатиметься не кількістю мігрантів. Воно визначатиметься кількістю людей, які захочуть пов’язати своє життя з Україною.