Український бізнес уже конкурує за працівників з усією Європою

Ситуація на українському ринку праці змінюється надзвичайно швидко. Відтік населення, мобілізація, демографічне скорочення та перебування мільйонів українців за кордоном посилюють дефіцит працівників. Для багатьох компаній пошук людей уже стає не кадровою проблемою, а обмеженням для подальшої роботи й розвитку.

За таких умов змінюється баланс сил у відносинах між роботодавцем і працівником. Бізнес, який звик керувати за допомогою тиску, крику та погроз, ризикує просто втратити людину. Працівник дедалі частіше має вибір — знайти іншу компанію, змінити регіон або виїхати за кордон.

Українські роботодавці сьогодні конкурують не лише з підприємствами свого міста, області чи країни. Їхніми конкурентами стали компанії у Варшаві, Познані, Кракові, Берліні та Мюнхені. І ця конкуренція відбувається не тільки навколо розміру заробітної плати.

Люди порівнюють ставлення до працівника, передбачуваність виплат, умови праці, можливості професійного розвитку, доступність житла, соціальний захист і загальну якість життя. Тому українському бізнесу доведеться переглядати саму культуру трудових відносин.

«Той, хто гримає на працівника, сьогодні його втрачає. Українські роботодавці вже конкурують за людей не лише між собою, а й із роботодавцями в Польщі, Німеччині та інших європейських країнах», — наголошує Василь Воскобойник.

Дефіцит працівників має значення не лише для бізнесу. Від кількості зайнятих людей безпосередньо залежить спроможність України фінансувати пенсії, соціальну та бюджетну сфери, армію і майбутню відбудову.

Якщо кількість тих, хто працює та сплачує податки, скорочуватиметься, навантаження на кожного працівника зростатиме. Саме тому питання людського капіталу потрібно розглядати як одну з основ економічної та національної безпеки.

Першим пріоритетом державної політики має стати збереження українців у країні. Для цього недостатньо адміністративних заборон або закликів залишатися. Потрібні безпека, гідна робота, зрозумілі правила, доступне житло, можливості для професійного розвитку та впевненість у майбутньому.

Другий напрям — створення умов для повернення українців з-за кордону. Таке повернення не відбудеться автоматично після завершення війни. Україні доведеться конкурувати за власних громадян із країнами, у яких вони вже знайшли роботу, житло, соціальний захист і влаштували дітей до шкіл.

Третій напрям — активніше використання внутрішніх трудових резервів. Ідеться про економічно неактивних громадян, внутрішньо переміщених осіб, ветеранів, людей старшого віку, молодь, осіб з інвалідністю та тих, кому потрібні перекваліфікація або допомога з переїздом до іншого регіону.

Якщо цих ресурсів виявиться недостатньо, Україні доведеться точково залучати іноземних працівників. Проте це має відбуватися за прозорими правилами, із перевіркою роботодавців і працівників, офіційним оформленням, належними умовами проживання та обов’язковою сплатою податків.

У центрі цієї політики має бути не походження людини і не колір її шкіри. Важливо, чи пов’язує вона своє життя з Україною, дотримується її законів, чесно працює, сплачує податки та бере участь у відбудові держави.

Отже, головне питання полягає вже не просто в тому, скільки Україні бракує працівників. Воно звучить значно ширше: хто житиме, працюватиме, сплачуватиме податки та відбудовуватиме Україну в найближчі десятиліття? Від відповіді залежить економічне й соціальне майбутнє країни.