Безпека без втрати свободи: якою має стати Україна після війни

Україна зможе втримати й повернути людей лише за умови, що вони бачитимуть у ній власне майбутнє. Недостатньо закликати громадян не виїжджати або переконувати тих, хто вже перебуває за кордоном, повернутися. Людина має розуміти, яким буде її життя через п’ять, десять або двадцять років.

Основою такого майбутнього повинна бути свобода — слова, вибору, пересування, підприємницької діяльності та самореалізації. Без неї розмови про повернення українців, подолання демографічної кризи та економічне відновлення залишатимуться деклараціями.

«Якщо ми не побудуємо країну свободи — свободи слова, вибору, пересування та ведення бізнесу, — усі наші думки й розмови залишаться нічим. Люди житимуть, народжуватимуть дітей і розвиватимуться лише в тій країні, де бачитимуть для себе бажане та прогнозоване майбутнє», — зазначає Василь Воскобойник, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, голова ГО «Офіс міграційної політики».

Водночас після завершення війни Україна навряд чи зможе швидко повернутися до мирного способу життя. Загроза нового російського нападу залишатиметься, тому держава буде змушена утримувати сильну армію, розвивати оборонно-промисловий комплекс і підтримувати високий рівень мобілізаційної готовності.

Саме тут виникає складне питання: як гарантувати безпеку, не перетворивши необхідні обмеження воєнного часу на постійну модель державного управління?

Побоювання полягає в тому, що після закінчення бойових дій влада може продовжувати «закручувати гайки», пояснюючи це ризиком другої фази війни. Але суспільство, побудоване виключно на страху та обмеженнях, навряд чи стане привабливим для повернення мільйонів українців. Воно також не створить сприятливого середовища для підприємництва, інвестицій та народження дітей.

Тому перед Україною постане непросте завдання: одночасно залишатися сильною у військовому сенсі й вільною у політичному, суспільному та економічному житті. Безпека і свобода не повинні сприйматися як взаємовиключні цінності.

Окремим чинником залишається майбутня спроможність Росії продовжувати агресивну політику. Для її оцінювання потрібно аналізувати не лише кількість грошей, природних ресурсів або озброєння. Сучасна військова потужність залежить від науки, технологій, інженерних кадрів, промислової кооперації та здатності створювати складну продукцію.

Навіть значні фінансові ресурси не гарантують технологічного розвитку. Для виробництва сучасного озброєння потрібен цілий ланцюг: науковці, інженери, технічні фахівці, кваліфіковані робітники, обладнання, матеріали та підприємства. Якщо хоча б одна ланка випадає, країна поступово втрачає здатність конкурувати з технологічно розвиненими державами.

Російська економіка значною мірою залежить від експорту природних ресурсів, тоді як США, держави Європи, Китай, Японія та інші країни продовжують прискорювати науково-технічний розвиток. Через це технологічний розрив може поступово збільшуватися, обмежуючи можливості Росії для тривалого військового протистояння.

Проте Україні небезпечно будувати свою політику лише на припущенні, що противник ослабне і нового нападу не станеться. Оптимістичний сценарій може здійснитися, але державна безпекова стратегія має враховувати й гірший варіант.

Отже, перед Україною стоять два взаємопов’язані завдання. Перше — створити достатньо сильну систему оборони, щоб запобігти повторній агресії. Друге — не допустити, щоб постійне очікування війни знищило свободи, за які українці борються.

Післявоєнна Україна має бути державою, здатною себе захистити, але водночас відкритою для людей, бізнесу, творчості та розвитку. Саме таке поєднання безпеки, свободи й передбачуваності визначатиме, чи залишатимуться тут громадяни, чи повертатимуться українці з-за кордону та чи бачитимуть родини сенс народжувати й виховувати дітей у своїй країні.