Бізнес чи держава: хто має визначати потребу України у трудових мігрантах

Дефіцит працівників уже став одним із головних обмежень для української економіки. Після війни проблема лише загостриться: країні одночасно знадобляться люди для відбудови, розвитку промисловості, транспорту, сфери послуг та інших галузей. Тому питання залучення іноземних працівників поступово переходить із теоретичної площини у практичну.

Але хто має вирішувати, скільки трудових мігрантів і якої кваліфікації потрібно Україні — держава чи бізнес?

Саме роботодавці найкраще розуміють свої кадрові потреби. Підприємство може визначити кількість необхідних працівників, вимоги до їхньої освіти, досвіду та кваліфікації, а також запропонувати конкретні умови праці, заробітну плату й проживання. Держава не повинна вручну вирішувати, скільки людей дозволити запросити кожній компанії.

Натомість вона має встановити єдині та зрозумілі правила для всіх роботодавців. Ідеться про перевірку іноземних працівників, контроль законності їхнього перебування, сплату податків, дотримання трудових прав і відповідальність компаній за виконання заявлених умов.

«Держава не повинна казати бізнесу, скільки людей йому можна завезти. Вона повинна встановити єдині правила для всіх і контролювати їх виконання», — пояснює Василь Воскобойник, голова ГО «Офіс міграційної політики».

Водночас міграційна політика має враховувати безпекові ризики та національні інтереси. Україна може визначати держави, з якими запроваджуватимуться спрощені механізми працевлаштування, а також встановлювати додаткові умови для окремих категорій працівників. Подібні вибіркові моделі застосовувалися й іншими європейськими країнами.

Однак залучення іноземців не повинно стати головною відповіддю на дефіцит кадрів. Перший пріоритет — громадяни України. Державі необхідно створювати умови для повернення людей з-за кордону, стримувати нову хвилю еміграції та допомагати молоді пов’язувати власне майбутнє з Україною.

Не менш важливо розвивати внутрішню трудову мобільність. Якщо людина втратила роботу в одному регіоні, вона повинна мати можливість знайти її в іншому — наприклад, переїхати з Черкас до Білої Церкви чи Києва, а не бути змушеною їхати до Кракова або Мюнхена. Для цього потрібні доступне житло, транспорт, перекваліфікація та підтримка під час переїзду.

Лише після використання внутрішніх резервів можна переходити до точкового залучення трудових мігрантів. Йдеться не про масовий імпорт робочої сили, а про заповнення конкретних вакансій у галузях і регіонах, де українських працівників об’єктивно недостатньо.

Отже, бізнес має визначати свою реальну потребу в працівниках, а держава — формувати правила, контролювати їх виконання та захищати суспільні інтереси. Така модель дозволить поєднати потреби економіки з головним пріоритетом: максимально зберегти, повернути й залучити до роботи самих українців.