Кадровий дефіцит, який не закриється сам: чому Україні доведеться міняти підхід до людей і праці

Проблема нестачі робочої сили в Україні перестала бути гіпотетичною. Вона вже сьогодні обмежує економічне зростання, ускладнює відбудову і змушує державу шукати непопулярні, але неминучі рішення. Демографічні тренди, війна та трудова міграція склалися в єдину картину, де простих відповідей більше не існує.

За оцінками демографів, близько 70% українців, які виїхали за кордон, можуть не повернутися. Паралельно з цим після завершення війни очікується нова хвиля трудової міграції — ще 1,5–2 млн осіб. У таких умовах навіть найоптимістичніші сценарії відбудови впираються у банальне питання: хто фізично працюватиме.

«Ми можемо мати бажання відбудувати Україну, можемо мати плани й кошти, але якщо біля станків не буде людей, усі ці плани перетворяться на картини на піску, які просто знесе вітром», — розповідає Василь Воскобойник, голова ГО «Офіс міграційної політики» та президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування.

Іноземні працівники: неминучість без ілюзій

Ідея залучення іноземних працівників в Україні часто викликає емоційну реакцію. Проте реальність жорсткіша за гасла. Ще до війни населення країни скорочувалося на 250–300 тисяч осіб щороку, а з початком повномасштабного вторгнення за кордон виїхали мільйони.

Оцінки також не залишають простору для маневру:

• Мінекономіки говорить про потребу 4,5–4,6 млн додаткових працівників для стабільного зростання.
• Міжнародна організація праці — про 8,4–8,6 млн осіб.

«Коли ми бачимо ці цифри, ми поступово приходимо до невтішного, але чесного висновку: нам будуть потрібні трудові мігранти — люди, які заїдуть і допомагатимуть відбудовувати країну», –  зазначає Воскобойник

Водночас і тут немає простих рішень. Україна не конкурентна за рівнем зарплат із Польщею, Чехією чи Німеччиною, а складні адміністративні процедури роблять приїзд іноземців довгим і непередбачуваним. Показово, що кількість дозволів на перебування іноземців у 2024–2025 роках вимірюється лише тисячами, а не десятками тисяч.

Вихід — не в дешевій праці

У цій ситуації ставка на масове залучення дешевої робочої сили виглядає хибною. Альтернативою стає автоматизація, роботизація та відмова від моделі низькооплачуваної праці. Це відкриває нові можливості для молоді — не як для різноробів, а як для операторів, інженерів і спеціалістів із високою доданою вартістю.

Водночас ключовим залишається підхід держави до людей. Без зрозумілих правил, підтримки малого бізнесу та сервісної логіки управління країна ризикує остаточно втратити конкурентоспроможність у боротьбі за власних громадян.

Головний висновок очевидний: кадрову кризу не вирішать ні гасла, ні очікування «після війни». Потрібна системна міграційна, трудова й економічна політика, орієнтована на людину — і українця, і того, хто потенційно може приїхати працювати в Україну.