Про що для мене принципово говорити щоразу, говорячи про наші демографічні перспективи.

1. Великі війни — це саме такі події, коли нам треба переосмислювати логіку того, як ми існуємо як нація. Переосмислити себе в часі, бо наш найдовший горизонт планування досі дорівнює часу до виборів. Переосмислити себе в просторі, бо ми тільки з початком війни зрозуміли як ми взаємозалежні з дуже плинним світом навколо.

Будь-яка реформа, або програма — це крок покращення попередньої логіки, і, на жаль, цього сьогодні недостатньо, якщо ми говоримо про нашу демографічну стійкість. Переосмислити себе в одночасності дуже багатьох викликів — це наше завдання вже на зараз.

Нам одночасно треба існувати й у війні, і у мирі

2. Будь-які демографічні прогнози сьогодні виглядають від «не дуже» до апокаліптично. Це не означає, що нічого зробити не можна. Але означає що прості рішення закінчились, складні є, але дивись пункт 1: нам треба зустрітися з реальністю і зрозуміти що прості рішення закінчилися.

Прості рішення: всіх повернути, мріяти, що ми розгонимо народжуваність в наступні роки вище порогу демографічного відновлення (або хоча б до нього), вірити, що цього буде достатньо. Фантазувати, що консервативні традиції — наша відповідь, і жінку можна позбавити права обирати, народжувати чи ні. Вірити, що скільки б нас не було, можна все компенсувати роботами. Вірити, що нам потрібна виключно робоча міграція, яка щось відновить і поїде, як і не було.

3. Щодо молоді. Для молодих людей сьогодні критичними є не безпекові виклики й не війна в країні, а наявність можливостей самореалізації та повага до них як до людей.

Ми виростили доволі вільне покоління молодих людей і одночасно дуже прагматичне. Їх легко втратити жорсткими методами, тиском, ресурсним підходом. Це незручно, але кожне наступне покоління завжди незручне, наше наступне покоління дуже маленьке, і йому складніше кинути виклик нам, як це відбувається в нормі, легше виїхати.

4. У відчуттях і реальності українці стикнуться з демографічною кризою не зараз, а через 10−15 років, коли з ринку праці та війни піде покоління нинішніх 40-річних. У нас є час до цього підготуватися.

Воюючи за теперішнє кожен день і уможливлюючи майбутнє, нам дуже важливо, щоб це майбутнє ми могли прогарантувати в суспільстві. Нам одночасно треба існувати й у війні, і у мирі й не зрушити цей баланс.

Бо може статися так, що ми воюємо за майбутнє, якого з нами не станеться, якщо ми втратимо його як дороговказ зараз.

Текст публікується з дозволу авторки
посилання