Множинне громадянство як міст до співвітчизників

Олесь Доній – Голова громадської організації “Центр досліджень політичних цінностей”

Я не маю ілюзій щодо міграції. Як людина, що вивчала демографічні процеси, можу сказати: зовнішня міграція в Україну завжди була обмежена. Від 1991 року ми спостерігали кілька хвиль, але здебільшого це етнічна міграція — повернення українців. Далі була кримськотатарська міграція — близько 260 тисяч осіб, зростання кавказької міграції, пов’язане з конфліктами. Єдина значуща нерадянська група — в’єтнамці, але й ті згодом почали повертатися додому. Ілюзій, що з країн так званого третього світу до нас масово їхатимуть, не повинно бути — вони не їхали і не поїдуть у країну, яка сприймається як бідна і неперспективна.

Натомість був важливий, хоч і недооцінений канал — система освіти. Саме через навчання прибували до нас кваліфіковані кадри з Азії та Африки, і частина залишалась. Це потенціал, який держава має системно розвивати через політику на рівні Кабміну.

Щодо української еміграції — знову ж, жодних ілюзій. Ще два роки тому, коли ви, пане Василю, починали цю роботу, я стверджував: більшість українських емігрантів не повернеться. Я одразу прогнозував, що війна — це не «на тиждень-два», а на десятиліття. Мій середньозважений сценарій — 15 років війни. Минуло вже два — залишилося 13. І з кожним роком кількість охочих повертатися зменшуватиметься.

Досвід українських діаспор у США, Канаді — яскравий приклад. Патріотичні хвилі міграції, розвинуті організації, але після 1991 року повернулося лише кілька десятків людей. Не тисячі. Бо з часом активізуються асиміляційні та інтеграційні процеси, включаються економічні, родинні, освітні чинники — і людині стає важко повернутися.

Проте 20% таки повертаються — незалежно від програм держави. Це ті, хто не інтегрувалися у нові країни. За них варто боротися — вони ближчі до повернення, і саме їх держава може й має підтримувати в першу чергу.

Що нам робити? Два ключові напрями. Перше — будувати успішну Україну тут. Бо еміграція ще посилиться — не на сотні тисяч, а на мільйони. І не лише через війну. Успішна країна — це стратегічна мета, інакше ми просто не утримаємо людей.

Друге — зберігати зв’язок із мігрантами. Тут надзвичайно важливою є теза про множинне громадянство. Це не панацея, але це реальний механізм підтримки контакту. Бо вже за кілька років багато українців зможуть отримати громадянство інших держав. Нам слід подумати, як зберегти хоч якийсь зв’язок із ними — хоча б у форматі циркулярної або маятникової міграції. Щоб люди могли жити між країнами, працювати, підтримувати зв’язки з Україною й сплачувати тут податки. Нам потрібно вивчити досвід інших країн і не втрачати тих, хто може залишатися у зв’язку з батьківщиною.