Ринок праці воєнного часу: там, де є робота, бракує тих, хто вміє її робити

Ринок праці України стає все більше “жіночим”, а кваліфікація та навички шукачів все менше відповідають запитам роботодавців. Зате завантаженість виробництв – рекордна, а безробіття – скорочується.

Відбувається це на тлі подальшого виїзду громадян за кордон та мобілізації. Деякі дослідження вже фіксують, що офіційний ринок праці України стає “жіночим” та досить “недружнім” до людей з вищою освітою, але при цьому максимально інклюзивним – попит на осіб з інвалідністю, людей поважного віку та молодь безпрецедентний.

УНІАН разом з експертами зібрав останні дані по безробіттю в Україні та розібрав тренди ринку праці – все йде до чергової “зради”, чи все ж до “перемоги”?

Дисбаланси та парадокси

В останні тижні з’являється все більше нової інформації про український ринок праці. Наприклад, НБУ у Інфляційному звіті за квітень надав дані про завантаження виробничих потужностей у різних галузях, яке подекуди виявилося рекордним. І головне – індикатор продовжує зростати. Тобто, відбувається реіндустріалізація країни.

Водночас, попри ці загалом позитивні тенденції, на ринок впливає цілий ряд загрозливих факторів, що буквально “вимивають” кваліфіковані кадри. Перший з них – (анти)рекордна міграція. Той же Нацбанк пише, з посиланням на дані ООН, що упродовж першого кварталу 2025 року кількість українських мігрантів зросла більш ніж на 100 тисяч – до 6,9 мільйона осіб станом на середину березня 2025 року. На тлі інформаційної “депресії” українці знов стали більше виїжджати, ніж повертатися, а бізнес повернувся до режиму економії (особливо на Сході та Півдні).

Інший важливий фактор – мобілізація, яка також призводить до масової втрати кваліфікованих працівників, підштовхуючи роботодавців до пошуку нових, менш здібних кадрів.

Саме цю проблему підприємці називають головною перешкодою для розвитку бізнесу, яка зараз переважає над питаннями безпеки, зростання собівартості виробництв та перебоїв з електропостачанням.

“За оцінками Державної служби зайнятості, нині найбільше не вистачає працівників транспорту, будівельників та фахівців переробної промисловості. Це підтверджує наші спостереження. Знайти кваліфікованого водія вантажівки чи електрозварника зараз складніше, ніж фінансиста, – розповідає УНІАН Олександр Чумак, президент Асоціації приватних роботодавців. – Уряд уже робить кроки – запроваджено ваучери на перенавчання для дорослих, діють курси перекваліфікації через центри зайнятості. Пріоритет – навчити безробітних новим професіям, які справді потрібні роботодавцям, причому швидко”.

З його слів, бізнес, зі свого боку, також переорієнтовується – інвестує у автоматизацію, щоб менше залежати від ручної праці, та залучає на роботу нетипових кандидатів.

“Наприклад, багато підприємств охочіше беруть молодь без досвіду, навчаючи їх на місці, або наймають жінок на традиційно “чоловічі” посади водіїв, механіків тощо. Це зараз нормальна практика. Ми розуміємо, що в найближчі роки, особливо під час повоєнного відновлення, робочих рук бракуватиме ще більше – Мінекономіки прогнозує дефіцит у приблизно 4,5 мільйона працівників на десятиліття вперед. Тому діяти треба вже сьогодні”, – наполягає пан Чумак.

“Невідповідності між попитом і пропозицією кваліфікованої робочої сили в умовах пожвавлення економічної активності зумовлюватимуть подальше підвищення зарплат у приватному секторі. Це матиме найбільший проінфляційний ефект у поточному році. Проте він поступово вщухатиме разом з уповільненням темпів зростання заробітних плат на прогнозному горизонті через поступове вирівнювання дисбалансів на ринку праці”, – фіксує у звіті Нацбанк.

Показово, що такі дисбаланси перетворюють ринок праці на “жіночий”. Принаймні, офіційну його частку.

Жінки беруть ринок праці у свої руки

Державна служба зайнятості України (ДСЗ) та Helvetas Swiss Intercooperation теж у травні оприлюднили своє дослідження ринку праці в Україні. І, згідно з їхніми даними, саме критерій розміру зарплатні був пріоритетним серед шукачів роботи, тоді як безпека хвилювала людей усе менше.

Щоправда, це дослідження стосувалося лише зареєстрованих безробітних – у опитуванні прийняло участь 68,8 тисяч таких осіб, що складає 70% від усієї кількості офіційно непрацевлаштованих. Тоді як реальна кількість безробітних в країні обчислюється мільйонами. Втім, офіційні дані – це також важливий показник.

Раніше ДСЗ публікувала результати опитування роботодавців щодо галузей, де найбільший попит на жінок. У топ-5 опинилися переробна промисловість, освіта, охорона здоров’я, сільське господарство та торгівля (оптова й роздрібна), які є традиційно “жіночими”. Проте далі у топ-15 з’явилися й такі категорії як транспорт, складське господарство, пошта й кур’єрська діяльність, будівництво, водопостачання й каналізація, державне управління й оборона тощо, які вважаються більше “чоловічими”.

Олександр Чумак називає “жіночу” частку у 82% серед безробітних українців “вражаючою”, навіть з урахуванням того, що мова лише про офіційно зареєстрованих осіб.

“Це свідчить про глибоку гендерну диспропорцію на ринку праці. Це прямий наслідок війни та мобілізації. Багато чоловіків призовного віку зараз служать у Збройних силах або залучені до оборонних потреб, тому вони фізично вибувають зі складу цивільної робочої сили, – пояснює експерт. – Крім того, чоловіки часто не реєструються як безробітні, щоб не потрапити в поле зору ТЦК. Бо, відповідно до діючих правил, центри зайнятості передають дані про безробітних чоловіків до ТЦК”.

Але це не єдина ознака ринку воєнного часу.

Ейджизм навпаки

Серед інших критеріїв, важливими є кваліфікація та вік шукачів. За даними ДСЗ, зараз в Україні найбільше безробітних налічується на рівнях “професіонал” (29,4%) та “фахівець” (22,4%), а ось “вільних” представників “найпростіших професій” та “професій сільського господарства” найменше  – 1,4% та 1,1% відповідно. За віком найбільше безробітних у віці 36-54 роки, а ось молодь (18-25 років) – тримає частку лише у 6,4%.

Однак, як пояснює нам Олександр Чумак, такий низький відсоток безробіття серед молоді не відображає реальної картини, бо це лише офіційний показник.

“По-перше, значна частина молоді або продовжує навчання, або виїхала за кордон після початку повномасштабної війни. По-друге, молоді чоловіки призовного віку так само мобілізовані або уникають офіційної реєстрації з тих самих причин, що й старші. По-третє, молодь загалом більш гнучка – хтось перейшов на фриланс чи неформальну зайнятість, хтось опановує нові навички онлайн, замість того, щоб стояти на облік у службі зайнятості”, – каже фахівець й додає, що на біржу праці йдуть передусім люди “з сім’єю та обов’язками”, а не молодь.

“Максимальна тривалість допомоги по безробіттю скорочена законами воєнного часу. Таким чином, реальна картина безробіття більш масштабна і збалансована за статтю та віком, ніж показує офіційна статистика зареєстрованих безробітних”, – вважає президент Асоціації приватних роботодавців.

А ось Василь Воскобойник, голова “Офісу міграційної політики”, вважає вікові, кваліфікаційні та інші “дисбаланси” на ринку праці фактором, який, навпаки, відкриває нові можливості.

“В Україні фіксується структурний дисбаланс між потребами економіки та доступними трудовими ресурсами. Ми маємо надлишок людей з вищою освітою, зокрема жінок, які втратили роботу у сферах, що суттєво постраждали від війни, і водночас гостру нестачу працівників на прикладних, технічних, інфраструктурних посадах, – розповідає УНІАН фахівець з міграції. – Така структура безробіття свідчить про глибоку невідповідність між системою підготовки кадрів і реальними потребами економіки… Це результат десятиліть проігнорованої профорієнтації, переоцінки вищої освіти та відсутності стимулів до мобільності”.

Втім, за даними тих же ДСЗ та Helvetas Swiss Intercooperation, лише 23,1% зареєстрованих безробітних готові змінювати професію, а 29,6% – взагалі не розглядають такої опції. Головні причини відмови – впевненість, що “це не вирішить проблеми (44,4%)”, а також через складність перенавчання (32,2%).

Василь Воскобойник, однак, наполягає, що перенавчання є головною вимогою часу, а загалом “формула спасіння” для економіки під час війни виглядає так:

1. Системне перенавчання жінок на спеціальності, які раніше вважалися “чоловічими” – логістика, машинобудування, енергетика;
2. Автоматизація виробництв, де можливе часткове заміщення фізичної праці;
3. Контрольоване залучення іноземних працівників на сектори з дефіцитом – будівництво, аграрна галузь, сервіс.

“Але діяти треба вже зараз – інакше втратимо ще сотні тисяч фахівців, які могли б розвивати власну країну, якби мали для цього належні умови”, – каже фахівець.

Василь Воскобойник зауважує, що досі немає дієвої програми, яка б направила ці процеси у вигідне країні русло. Адже навіть ВПО не дуже бажають перенавчатися та розширювати свій світогляд.

На питання “Що з цим робити?” пан Воскобойник дає дві поради.

“По-перше, державна політика має стимулювати внутрішню міграцію: житло, релокаційні пакети, пільги на старт бізнесу в малих громадах. По-друге, потрібна масштабна профорієнтаційна кампанія, яка показує реальні перспективи технічної освіти та роботи в сільській місцевості. Там, де люди бачать безвихідь – часто просто бракує інформації або підтримки для початку”, – вважає він.

У свою чергу, Олександр Чумак описує дисбаланси наступним чином.

“Інженери, економісти, менеджери залишились без роботи, а от двірники, вантажники чи трактористи – майже ні. На мою думку, це свідчить про суттєвий дисбаланс між пропозицією та попитом на ринку праці. Робітничі спеціальності зараз у великому дефіциті – їх розбирають “з руками”, тому мало хто з них стоїть на біржі. Водночас люди з вищою освітою нерідко втратили роботу через згортання бізнесів, переїзд компаній або руйнування підприємств, і не можуть знайти аналогічну посаду. Вони не поспішають іти працювати різноробочими, тож і залишаються в статусі безробітних довше”, – вважає представник приватних роботодавців.

1. Держава та бізнес мають інвестувати у навчання безробітних актуальним навичкам – від будівельних спеціальностей до ІТ.
2. Потрібно змінювати ставлення до технічних і робітничих спеціальностей. Зараз хороший зварювальник чи токар може заробляти не менше, а то й більше за офісного співробітника – реальні зарплати у цих сферах зросли (фахівцям робітничих професій інколи пропонують і 60-90 тисяч грн на місяць).
3. Бізнес має ширше впроваджувати автоматизовані рішення, робототехніку, ІТ-системи, щоб компенсувати брак працівників там, де це можливо.
4. В середньостроковій перспективі варто розглянути керовану імміграцію працівників певних спеціальностей з-за кордону, а також стимулювати повернення українців, які виїхали під час війни.

Як бачимо, про мігрантів думають як дослідники, так і роботодавці. А як щодо самих іноземців?

“Українська мрія” вже чекає на мігрантів

Але він додає, що на глобальному ринку праці Україна “наразі не є конкурентною”.

“Зі зрозумілих причин – війна, інфраструктурні ризики, правова невизначеність. Проте це не означає, що залучення іноземних працівників неможливе. Ми можемо бути цікаві працівникам з країн із нижчим рівнем життя чи обмеженими можливостями легального працевлаштування, – каже експерт у коментарі УНІАН. – Але для цього необхідна нова міграційна стратегія, орієнтована на залучення трудових ресурсів з інших країн”.

Частину проблем можна вирішити і без іноземців – за рахунок внутрішньої міграції та тих, кого раніше брати на роботу не хотіли. Принаймні, так вважають у Мінсоцполітики.

“Найбільші групи – внутрішньо переміщені особи, люди з інвалідністю, досвідчені кандидати віком 50-55+, а також студенти, пенсіонери, ветерани”, – окреслює кадрові резерви перша заступниця міністра соціальної політики Дарія Марчак.

А поки Мінсоцполітики фіксує кризу, інші кажуть про поступове подолання безробіття.

Безробіття подолано (майже)

Найсвіжіші дані щодо загального безробіття (а не лише офіційного) у травні надав Центр економічної стратегії та агенція Info Sapiens. Відповідно до даних дослідження “Трекер економіки України під час війни“, рівень безробіття в Україні впав до 12,1%. Повідомляється, що зараз в Україні “13 мільйонів економічно активного населення та 10 мільйонів — неактивного, з найбільшою часткою пенсіонерів”. При цьому, ще у лютому поточного року показник безробіття складав 16,8%, а у травні 2022-го – рекордні 30,7%.

Ці тенденції згадує у інфляційному звіті й Нацбанк, який прогнозує падіння безробіття (реального, а не офіційного) – до 10,9% у кінці 2025-го з 13,1% на кінець 2024 року.

Втім Олександр Чумак з АПР пояснює, що зниження безробіття є наслідком згаданих вище дисбалансів, а не розвитку промисловості. А найбільше вони відчутні у прифронтових регіонах. Зокрема, у Харківській області.

“Харків – місто прифронтове, і ситуація на ринку праці тут особлива. З одного боку, багато людей виїхало, тож число претендентів на вакансію в самому Харкові майже зрівнялось з числом вакансій. З іншого боку, бізнес, який залишився або повертається, відчуває нестачу кадрів, – розповідає Олександр Чумак. – Найбільший дефіцит зараз спостерігається за робітничими спеціальностями. За даними обласного центру зайнятості, дуже потрібні токарі, слюсарі, водії, фрезерувальники. Також бракує кадрів у транспортній сфері  (водії громадського та вантажного транспорту) і в будівництві, адже місто відновлюється після обстрілів”.

“Ми навіть започаткували навчальні курси для жінок, щоб вони опановували ці “чоловічі” професії і закривали прогалини. Крім того, на деокупованих районах Харківщини потрібні фахівці в органи місцевої влади – бракує державних реєстраторів, юристів для громад, адже багато службовців виїхали. Тобто дефіцит торкнувся і деяких специфічних сфер”, – продовжує пан Чумак.

На думку фахівця, щоб зблизити бажання бізнесу та шукачів роботи, безробітним варто “реалістично оцінити ринок”.

“Можливо, варто розглянути варіанти тимчасово попрацювати на позиціях, де є попит, набратися досвіду – це краще, ніж довго чекати ідеальної вакансії. З іншого боку, роботодавцям у прифронтових регіонах треба максимально подбати про безпеку і стабільність для працівників: обладнати укриття, гнучко підходити до графіка, можливо, забезпечувати житлом тих, хто переїжджає на роботу”, – пояснює Олександр Чумак.

“У підсумку, тільки спільними зусиллями – держава, роботодавці і самі працівники – ми зможемо подолати дисбаланс… Рекомендую зосередитися на програмах стимулювання зайнятості саме в тих сферах, де є найбільший кадровий голод. Включно із фінансовим стимулюванням і гарантіями безпеки для працівників. Це дозволить і знизити безробіття, і водночас прискорити економічне відновлення”, – підсумовує фахівець.

Попри динаміку, яка на перший погляд покращується на тлі реіндустріалізації, криза з працевлаштуванням в Україні дійсно є. І вкрай серйозна. Але є ще певні кадрові резерви, які можна “масштабувати” за рахунок перенавчання та завдяки внутрішній міграції. Але для цього потрібні стимули від влади, гнучкість від роботодавців та готовність до змін з боку самих працівників, над чим йде робота.

А поки порадіємо тому, що, згідно з даними ЦЕС, у квітні кількість тих, хто економить на їжі, зменшувалася – люди адаптуються, попри всі виклики.

Джерело