Олег Дунда – народний депутат України.
Суспільство — не моноліт. Воно завжди різне: в Україні, Німеччині чи Франції. І об’єднати всіх можна лише навколо поваги до себе. Поки Україна не поважає себе — ніхто не захоче сюди повертатися чи приїжджати. Самоповага — це основа привабливості держави.
Ми не можемо весь час шукати вказівки у зовнішніх гравців — Москви, Вашингтона, Брюсселя. Це породжує відчуття, що десь краще, і змушує людей емігрувати. А потім вони приїжджають до Польщі чи Чехії й розуміють, що в Україні було не гірше. Але повертатися — вже складніше.
Україна має відчувати себе лідером. Без цього — лише відтік. Подивіться на Болгарію: відсутність мігрантів, стагнація, бо сама країна визнає свою другорядність. Якщо ми не будемо вірити в себе — у нас не віритиме ніхто. Жодна програма не працює, якщо в держави немає амбіції й мети.
Міграційна політика — це не технічна інструкція, а державна стратегія. У нас має бути не “десять кроків”, а один чіткий напрямок: формування політичної нації.
Але є виклики. Після війни в Україні буде розділення: на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав. І держава повинна дати більше тим, хто залишився, щоб уникнути соціального конфлікту. Якщо ми цього не зробимо — ніхто сюди не повернеться.
Ми також маємо визначити: кого саме ми хочемо залучити як мігрантів. Некваліфіковану силу? Чи фахівців, які готові працювати, розвивати Україну і поділяти її цінності?
Нам потрібен не просто паспорт — нам потрібне розуміння: хто такий “політичний українець”? Це може бути навіть окремий правовий статус, як “карта поляка” у Польщі.
І ще — ми маємо пам’ятати про регіони. Україна — це не лише Київ і великі міста. Більшість населення живе у містах по 30–50 тисяч. Там — наш невикористаний людський потенціал. Але там інший ритм, інші потреби. Якщо ми не звернемо на це увагу — втратимо шанс.
Без усвідомлення, хто ми, кого хочемо бачити серед себе, як працюємо з тими, хто поїхав і хто залишився — не буде жодної результативної міграційної чи економічної політики. Взагалі.