Україна між страхом і реальністю: що насправді відбувається з трудовою міграцією

Останнім часом в українському інформаційному просторі активно обговорюють тему іноземних працівників. Відео з громадянами Індії, Пакистану чи Бангладеш набирають сотні тисяч переглядів, а в коментарях дедалі частіше можна побачити побоювання, що Україна незабаром зіткнеться з масовою міграцією з країн Азії та Африки.

Проте якщо відійти від емоцій і подивитися на цифри, картина виглядає зовсім інакше.

За підсумками 2025 року в Україні було видано або продовжено близько 9500 дозволів на працевлаштування іноземців. Для порівняння, потреба економіки в працівниках вже сьогодні оцінюється приблизно у два мільйони осіб. А після завершення війни та початку масштабної відбудови дефіцит робочої сили може зрости до 4–4,5 мільйона працівників.

Саме в цьому полягає головний парадокс нинішньої дискусії. Суспільство активно сперечається про кілька тисяч іноземців, тоді як країна стикається з нестачею мільйонів працівників.

Причини добре відомі. Війна, мобілізація, вимушений виїзд громадян за кордон, старіння населення та падіння народжуваності поступово змінюють український ринок праці. Якщо ще десять років тому роботодавці могли вибирати серед великої кількості кандидатів, то сьогодні багато вакансій залишаються відкритими місяцями. Особливо гостро проблема відчувається у будівництві, логістиці, промисловості, аграрному секторі та сфері послуг.

На цьому тлі бізнес починає шукати альтернативні джерела робочої сили. Саме тому в Україні з’являються працівники з Туреччини, Узбекистану, Азербайджану, Індії, Бангладеш, Непалу та інших держав. Але говорити про масовий наплив іноземців поки що немає підстав. Навіть роботодавці, які готові їх залучати, стикаються зі складними бюрократичними процедурами та значними витратами. За оцінками учасників ринку, залучення одного працівника з-за кордону може коштувати роботодавцю близько 150 тисяч гривень лише на етапі оформлення та переїзду.

Втім, економічна складова — лише частина проблеми. Значно складнішим є суспільне сприйняття.

Для багатьох українців тема міграції нерозривно пов’язана з війною. Часто звучить емоційне питання: якщо українські чоловіки воюють на фронті, чому їх мають замінювати іноземці? До цього додаються страхи щодо втрати культурної ідентичності, зміни звичного способу життя та негативні приклади окремих країн Західної Європи, які зіткнулися з труднощами інтеграції мігрантів.

Однак демографія залишається впертою річчю. Україна вже багато років поспіль має негативну динаміку населення. Народжуваність падає, населення старіє, а кількість людей працездатного віку скорочується. За оцінками експертів, через два десятиліття на одного працюючого може припадати вже двоє пенсіонерів або осіб, які потребують соціальної підтримки. Це створює колосальний тиск на економіку та соціальну систему.

Звичайно, існують внутрішні резерви. Україна може активніше залучати до ринку праці жінок, людей старшого віку, осіб з інвалідністю. Значну роль відіграватимуть автоматизація та роботизація виробництва. Але навіть ці заходи навряд чи повністю компенсують дефіцит робочої сили у майбутньому.

Саме тому дедалі більше експертів говорять про необхідність керованої міграційної політики. Не про хаотичне відкриття кордонів, а про систему, яка дозволить державі контролювати процеси, визначати потреби економіки та забезпечувати інтеграцію тих людей, які дійсно потрібні країні.

Україна десятиліттями була донором робочої сили для світу. Мільйони українців працювали в Польщі, Чехії, Італії, Німеччині та інших країнах. Сьогодні ситуація поступово змінюється. І питання вже не в тому, чи потрібна Україні міграційна політика. Питання в тому, чи зможе держава підготуватися до цих змін заздалегідь і зробити їх керованими.

Бо найбільший виклик майбутнього — це не мігранти. Найбільший виклик — це нестача людей для розвитку та відбудови власної країни.