Україні потрібна розмова не про страхи, а про людей
Останніми тижнями тема трудових мігрантів буквально вибухнула в українських соціальних мережах. Петиції збирають тисячі підписів, блогери говорять про нібито масове завезення іноземців, а суспільство дедалі частіше обговорює загрози для ринку праці та національної ідентичності. Проте за всією цією хвилею емоцій часто губиться головне питання: чому взагалі виникла потреба говорити про залучення працівників з-за кордону?
Відповідь доволі проста. Україна стрімко втрачає людей. Мільйони громадян перебувають за кордоном. Населення старіє. Народжується значно менше людей, ніж помирає. Війна та мобілізація додатково скорочують доступні трудові ресурси. У результаті бізнес дедалі частіше стикається з дефіцитом працівників практично в усіх сферах економіки. Не вистачає будівельників, водіїв, логістів, працівників аграрного сектору. Все частіше про кадрові проблеми говорять школи, лікарні та комунальні служби.
При цьому цифри, які поширюються в суспільстві, часто не мають нічого спільного з реальністю. Станом на травень 2026 року в Україні працює близько 9500 іноземців. Для порівняння: загальна кількість людей, які працюють та сплачують податки, становить близько 10,5 мільйона осіб. Фактично на одного іноземного працівника припадає понад тисяча українських працівників. Говорити про масове заміщення українців іноземцями за таких умов просто немає підстав.
Водночас проблема дефіциту кадрів є абсолютно реальною. За оцінками Міністерства економіки, для досягнення темпів економічного зростання близько 7% на рік Україні необхідно додатково залучити приблизно 4,5 мільйона працівників. Оцінки Міжнародної організації праці є ще жорсткішими і говорять про потребу в понад 8 мільйонах людей.
Проте перш ніж говорити про зовнішню міграцію, необхідно використати внутрішні резерви. Йдеться про активніше залучення жінок до професій, які традиційно вважалися чоловічими, створення умов для працевлаштування людей з інвалідністю, підтримку зайнятості людей старшого віку та підвищення внутрішньої мобільності населення. Саме ці ресурси повинні стати першою відповіддю на кадровий дефіцит.
Однак навіть цього може виявитися недостатньо. Демографічна ситуація продовжує погіршуватися. Без урахування війни Україна щороку втрачала близько 300 тисяч людей через перевищення смертності над народжуваністю. Якщо ця тенденція збережеться, то за десять років населення скоротиться ще на кілька мільйонів осіб. Саме тому питання керованої трудової міграції рано чи пізно стане частиною державної політики.
Втім, головним резервом для України залишаються власні громадяни. Мільйони українців сьогодні живуть у країнах Європи. Саме їх повернення повинно бути ключовим пріоритетом держави. Але повернення не відбудеться лише завдяки патріотичним закликам.
Люди оцінюють конкретні умови життя. Вони дивляться на рівень безпеки, можливість знайти роботу, доступність житла, якість освіти та медицини. Якщо після завершення війни Україна не запропонує відповіді на ці питання, значна частина громадян залишиться за кордоном.
Саме тому окремої уваги потребує житлова політика. Для багатьох сімей житло залишається недосяжним. Особливо гостро ця проблема стоїть для внутрішньо переміщених осіб та людей, які втратили домівки через війну. Без масштабних житлових програм важко розраховувати на масове повернення українців.
Не менш важливими є робота та соціальна інфраструктура. Люди повинні бачити не просто вакансії, а можливість забезпечувати родину, навчати дітей і планувати майбутнє. Якщо ці умови не будуть створені, міграційні процеси триватимуть незалежно від будь-яких адміністративних обмежень.
Тому головна дискусія для України повинна точитися не навколо страхів щодо кількох тисяч іноземних працівників. Головне питання значно ширше: як створити країну, в якій люди захочуть залишатися, повертатися і будувати своє майбутнє.
Саме від відповіді на це питання залежить, чи матиме Україна достатньо людей для розвитку, відбудови та економічного зростання у наступні десятиліття.