Україні потрібні люди: чому повернення громадян важливіше за будь-які розмови про мігрантів

Питання людського капіталу поступово стає одним із ключових викликів для України. Війна забирає не лише території, ресурси та кошти. Вона забирає людей. Саме тому будь-яка розмова про майбутнє держави неминуче переходить до теми демографії, міграції та ринку праці.

За різними оцінками, сьогодні за межами України перебувають близько шести-семи мільйонів громадян. Частина з них виїхала після початку повномасштабного вторгнення, частина перебувала за кордоном ще раніше. Багато хто вже знайшов роботу, інтегрувався в нові суспільства, відкрив власну справу або будує кар’єру в країнах Європейського Союзу.

Саме тому питання повернення українців не можна розглядати як простий адміністративний процес. Люди не повертаються за наказом чи закликом. Вони повертаються тоді, коли бачать безпеку, перспективу та можливість реалізувати себе вдома.

Як зазначає Василь Воскобойник, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування та голова ГО «Офіс міграційної політики», кожен день війни зменшує ймовірність повернення частини українців. Люди вкорінюються у нових країнах, їхні діти навчаються в місцевих школах, родини адаптуються до нового життя.

Водночас говорити про повне припинення зв’язку з Україною також не варто. Навіть ті громадяни, які залишаться за кордоном на тривалий час, можуть бути важливою частиною українського економічного, культурного та суспільного простору.

Останнім часом в Україні активно обговорюється ще одна тема — можливе залучення трудових мігрантів з інших країн. Дискусія часто супроводжується емоціями, гучними заявами та тривожними прогнозами. Проте якщо звернутися до цифр, картина виглядає значно спокійніше.

Станом на травень 2026 року в Україні працює близько 9500 іноземців. Для порівняння: до початку повномасштабного вторгнення їх було більш ніж удвічі більше. Тому твердження про масове завезення мігрантів сьогодні не мають під собою реального підґрунтя.

Більше того, Україна все ще має значний внутрішній резерв робочої сили. Це мільйони громадян, які перебувають за кордоном, ветерани, які після завершення служби повернуться до цивільного життя, люди старшого віку, особи з інвалідністю, для яких необхідно створювати сучасні умови праці, а також ті, хто сьогодні працює в тіньовому секторі економіки.

Саме тому першим завданням держави має бути максимальне залучення до ринку праці власних громадян. І лише після того, як усі внутрішні резерви будуть використані, можна буде говорити про точкове залучення іноземних працівників у ті галузі, де дефіцит кадрів стане критичним.

При цьому такий процес повинен супроводжуватися жорстким державним контролем, прозорими правилами та ефективними механізмами інтеграції. Україна має врахувати як власний досвід минулих років, так і помилки, з якими зіткнулися окремі європейські держави.

Окремої уваги заслуговує питання тимчасового захисту українців у країнах ЄС. Сам механізм був створений як екстрена відповідь на безпрецедентну гуманітарну кризу. Але вже зараз європейські уряди поступово переводять акцент із соціальної підтримки на працевлаштування та інтеграцію.

Українці дедалі більше стають не отримувачами допомоги, а активними учасниками економічного життя країн перебування. Лише в Польщі сотні тисяч громадян України сплачують податки та соціальні внески, створюють бізнеси та формують додану вартість для місцевої економіки.

У підсумку Україна стикається з подвійним викликом. З одного боку, необхідно створити умови для повернення власних громадян. З іншого — готуватися до конкуренції за людський капітал з країнами, які вже сьогодні зацікавлені втримати українців у себе.

Перемогу у цій конкуренції визначатимуть не гучні заяви та емоційні дискусії. Вирішальними стануть безпека, верховенство права, економічний розвиток, якісні робочі місця та впевненість людей у власному майбутньому. Саме ці фактори визначать, чи стане Україна країною, до якої повертаються, чи країною, з якої продовжують виїжджати.