Нестача персоналу – одна з ключових проблем українського бізнесу. Чому причина не лише в дефіциті кадрів і як уряд пропонує залучити додатково 4,5 млн людей до 2035 року? Розповідає міністр економіки, довкілля та сільського господарства України Олексій Соболев
За різними оцінками, 74% українських компаній уже відчувають нестачу персоналу. Водночас проблема полягає не лише у дефіциті кадрів як такому. Якщо дивитися на ринок праці ширше, стає очевидно, що в Україні є значний внутрішній резерв людей, які з різних причин не включені в економічну активність або включені в неї не повною мірою.
На підконтрольній території проживає близько 31,1 млн людей. З них працюють 13,1 млн осіб, з яких 10,5 млн – ті, за кого сплачується ЄСВ.
За оцінками Інституту демографії ім. Птухи, ще 5,1 млн — це діти до 18 років; 750 000 осіб навчаються у вишах; 730 000 здійснюють догляд різного типу; 8,4 млн осіб — пенсіонери, які не працюють. Разом це — 15 млн осіб.
Де ж решта? Ще мільйони людей економічно активного віку сьогодні залишаються поза ринком праці або не можуть повноцінно включитися в нього. Саме тут знаходиться один із головних резервів економічного розвитку країни.
Він дуже конкретний:
Це – частина людського капіталу країни, яка потребує точніших інструментів для початку карʼєрного шляху, повернення або переорієнтації в зайнятості.
Класична економічна логіка говорить: дефіцит робочої сили має автоматично вирішуватись через зарплати та конкуренцію. Але в українських реаліях цього не відбувається.
Причини структурні:
По-перше, навички людей не відповідають потребам економіки. Система освіти і навчання тривалий час була відірвана від реального попиту бізнесу.
По-друге, значна частина людей стикається з бар’єрами входу в ринок праці – фізичними, соціальними або інформаційними.
По-третє, сама інфраструктура ринку праці залишається фрагментованою: людина, роботодавець, служба зайнятості, соціальні служби – існують у різних системах координат.
І, нарешті, війна і міграція лише підсилили ці дисбаланси, зробивши їх не тимчасовими, а довгостроковими.
Тому відповідь держави не може бути точковою програмою. Потрібна системна перебудова ринку праці як частини економічної політики.
Якщо хочемо, щоб економіка зростала, бізнес розширював виробництво, а відновлення країни мало реальну кадрову основу, маємо працювати не лише над створенням робочих місць, а й над тим, щоб люди могли швидко і реально до них доходити. Ідеться про продуктивну, формальну, стійку зайнятість, яка дає дохід людині та ресурс економіці.
Ця логіка закладена у Стратегії зайнятості. Суть полягає в тому, щоб перейти від фрагментарних рішень до системної моделі, де держава працює з даними, прогнозує потреби ринку, перебудовує навчання під реальний запит роботодавця, модернізує служби зайнятості, розвиває цифрову інфраструктуру і створює окремі інструменти для різних життєвих ситуацій. Наша ціль – залучити додатково до ринку праці близько 4,5 млн людей до 2035 року.
Щоб ця модель запрацювала на практиці, змінюємо сам підхід держави до ринку праці.
По-перше, переходимо до політики, що ґрунтується на даних і прогнозуванні. Держава має краще розуміти, яких саме працівників, у якій кількості та для яких секторів потрібно готувати. Саме тому запускаємо нову методологію прогнозування потреб у фахівцях і робітничих кадрах на горизонті до 10 років. Це дасть змогу формувати більш точне державне замовлення в освіті, краще планувати програми зайнятості й швидше реагувати на реальні потреби економіки.
По-друге, прив’язуємо навчання до реальної потреби роботодавця. Йдеться про короткі програми, перенавчання дорослих, upskilling і reskilling, а також тісніший зв’язок між роботодавцем, службою зайнятості і системою підготовки кадрів. Переходимо до логіки, за якої спочатку фіксується потреба роботодавця, а вже потім держава дає фінансування на навчання під цю потребу.
По-третє, перебудовуємо інфраструктуру ринку праці. Людина має отримувати не набір розрізнених послуг, а зрозумілий маршрут до роботи. Саме тому модернізуємо службу зайнятості, розвиваємо цифрові сервіси та створюємо більш зручну систему взаємодії для людини і бізнесу. Зокрема, через цифрові інструменти та «Обрій» люди зможуть в майбутньому отримувати більшість послуг онлайн.
По-четверте, відмовляємося від однакового підходу для всіх. Молодь, люди старшого віку, ВПО, люди з інвалідністю, ветерани, люди з доглядовими обов’язками мають різні бар’єри для входження на ринок праці. Тому сучасна політика зайнятості має бути адресною і гнучкою.
По-п’яте, говоримо не просто про зайнятість, а про якісну та продуктивну зайнятість. Для економіки важливо не лише те, щоб люди працювали, а й те, щоб праця була формальною, захищеною і економічно стійкою. Це включає реформу оплати праці в публічному секторі, зменшення тіньової зайнятості, визнання кваліфікацій і створення зрозумілих правил гри для працівника та роботодавця.
Україні потрібні не лише нові вакансії. Україні потрібна сучасна система, яка допомагає кожній людині здобути своє місце в економіці, а кожному роботодавцю – швидко знайти потрібні кадри.