Василь Воскобойник: Україна стає батьківщиною мігрантів
За даними Національного банку України, минулого року з країни виїхало близько 500 тисяч людей
Василь Воскобойник, Голова Офісу міграційної політики, Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, в інтерв’ю порталу “Коментарі” поділився інформацією про поточну ситуацію на ринку праці.
Ситуація на ринку праці. Наскільки нагальною є потреба України у трудових мігрантах?
Давайте все ж таки зробимо крок назад і оцінимо, що відбувається в нашій країні. Перше і найголовніше: війна спричинила втрату майже 29% нашої економіки. Знищені підприємства, виробничі потужності, частина інфраструктури, крім того, до цього списку додався відтік населення.
За різними оцінками, за кордоном перебуває від 5 до 9 мільйонів українців. Мається на увазі, що 5 мільйонів — це оцінка, яка базується на кількості українців, які отримали статус тимчасового захисту в Європі, а 9 мільйонів — включно з тими, хто виїхав з України ще до початку військових дій (трудові мігранти, які були за кордоном і не повернулися).
За даними Національного банку України, минулого року з країни виїхало близько 500 тисяч людей. Прогноз НБУ на цей рік свідчить, що додатково виїде ще 200 тисяч українців. Ситуація з мобілізацією для молоді залишається незрозумілою: хоча офіційно вона починається з 25 років, батьки знають, що з 18 років хлопці вже не можуть виїхати з країни. Люди думають, що це може бути підготовкою до зниження мобілізаційного віку — і хлопців призиватимуть до армії раніше.
У результаті в українських школах, особливо у 10–11 класах, вже не вистачає хлопців — батьки вивозять їх за кордон. Проте мова йде не лише про хлопців: виїжджають і дівчата. Їхні батьки міркують просто — якщо хлопці поїдуть, то з ким залишаться їхні дівчата? Ось в таких жахливих умовах ми починаємо розглядати ринок праці.
Що у нас є? У нас є величезна проблема з одного боку — безробіття. За різними оцінками, кількість безробітних в Україні сягає до півтора мільйона (за методологією Міжнародної організації праці), що становить 12% від усього працездатного населення країни.
З іншого боку, 75% українського бізнесу заявляє про те, що у них є проблеми з пошуком персоналу. За останнім дослідженням Державної служби зайнятості спільно з Helvetas Swiss Intercooperation з’ясувалося, що нестача персоналу сягає 50%. Найдефіцитнішими є професії у сферах водопостачання (53% незакритих вакансій), охорони здоров’я (46,2%), енергетики (44,1%), освіти (40%) і сільського господарства (39%). Крім того, результати дослідження демонструють разючу невідповідність між тим, кого шукають компанії, та тим, що готові пропонувати кандидати.
З одного боку, ми дивимося, що є величезна кількість безробітних, з іншого боку — ми бачимо, що також є величезна проблема з пошуком персоналу.
Чи врятує український ринок праці збільшення кількості трудових мігрантів? І, якщо так, то про яку кількість робочої сили йде мова?
Загалом, якщо дивитися на дані від Державної служби зайнятості, за 2020–2021 роки в нас було видано близько 20–25 тисяч дозволів на працевлаштування в Україні. Це або видані, або продовжені дозволи. А ось якщо говорити вже про ситуацію, яка почала складатися у 2022–2024 роках, то за 2024 рік у нас було видано лише близько 6 тисяч дозволів на працевлаштування в Україну. Тому що люди, м’яко кажучи, не дуже охоче мають бажання їхати сюди, в Україну, під час воєнних дій.
Отримати дозвіл на працевлаштування в Україні — достатньо просто. Єдине питання — як до нас доїхати і чи зможемо ми тут забезпечити їм безпеку, якщо ми не можемо забезпечити безпеку власним громадянам. Поки говорити про величезне залучення трудових мігрантів, м’яко кажучи, зарано. Але коли закінчаться воєнні дії, ми опинимося в ситуації (за умови, що кордони будуть відкриті), коли частина людей, які перебувають за кордоном, повернеться. Але частина людей, особливо ті, хто жили в невеличких містах, в обласних центрах, швидше за все, поїдуть до своїх родин (які перебувають за кордоном) або поїдуть за кордон заробляти кошти.
Тому що, на жаль, стрімкого економічного злету після закінчення воєнних дій в Україні не відбудеться. І якщо так, то ми тоді повинні думати, а де ми візьмемо достатню кількість робочої сили, якщо Захід усе ж таки надаватиме гроші на відбудову. Ці гроші будуть — сумнівів немає. Питання в іншому: чи зможемо ми ці кошти перетворити на конкретні інфраструктурні проєкти, на підприємства, чи зможемо ми їх ефективно використати. Бо якщо гроші не будуть використані, то, зрозуміло, їх відкличуть назад — і ми їх будемо змушені повертати.
Ви згадали про удосконалення законодавчої бази у цей сфері. Станом на зараз маємо конкретні критичні прогалини в ній, які заважають залучати трудових мігрантів?
Насправді, існуюча система заїзду в країну не така складна — потрібно, щоб Державна служба зайнятості видала так званий “дозвіл на працевлаштування”. Державна служба зайнятості це відпрацювала чітко: система в електронному вигляді, жодних проблем там немає. Питання в іншому. Після того як людина отримала цей дозвіл, вона повинна отримати робочу візу. Для цього потрібно доїхати, наприклад, до Молдови (адже літаки у нас не літають через воєнний стан), отримати транзитну візу в Молдові чи в Польщі, а потім перетнути кордон України. І не факт, що людину ще впустять, бо, можливо, вона з країни підвищеного терористичного ризику і т.д. Тобто навіть якщо у вас є дозвіл на працевлаштування — це не означає, що у вас буде можливість заїхати в нашу країну, навіть якщо у вас буде віза. Тому, коли роботодавці шукають собі працівників з інших країн, вони враховують і фактор можливої відмови у перетині кордону. Але — і ось тут починається найцікавіше. Якщо людина заїхала в Україну і має дозвіл на працевлаштування, вона повинна отримати ще і дозвіл на проживання. Це зовсім інший документ, який видає Державна міграційна служба.
Щоб змінити цю ситуацію, необхідно, щоб у нас був єдиний дозвіл: на проживання і на працевлаштування. Над цим потрібно працювати і це необхідно удосконалювати. Крім того, необхідно розширити можливості працевлаштування для іноземних студентів. Адже іноземний студент після закінчення навчання в Україні, згідно із законодавством, має працевлаштуватися протягом 2 або 3 місяців. На мою думку, цей строк бажано збільшити до 6–12 місяців. Тому що іноземний студент, який прожив і навчався в Україні п’ять років, знає українську мову та вже адаптувався в нашому суспільстві. Такі люди мають бути в пріоритеті — ліпше залишити й працевлаштувати їх, ніж наймати людей, які взагалі ніколи не були в Україні.
Що буде з економікою України з та без залучення трудових мігрантів, враховуючи демографічну кризу? Мігранти з яких країн становлять переважну більшість?
Насправді, якщо мова йде про минулий рік — 6 тисяч людей — то, зрозуміло, неможливо сказати, що це та вибірка, яка буде більш-менш репрезентативною.
Хоча, насправді, потрібно думати, звідки ми взагалі будемо залучати людей. Моє бачення — що найцікавішими для нас були б мешканці, зрозуміло, європейських країн, які будуть до нас їхати: Польщі, Чехії, можливо, Угорщини. І хай це нікого не дивує, бо якщо мова йде про залучення фахівців, то йдеться, наприклад, про інженерів, проєктувальників. Я не здивуюсь, якщо для реалізації тих проєктів, які будуть виконуватися на території України, ми будемо запрошувати саме мешканців європейських країн.
А якщо говорити про залучення людей з інших країн, потрібно поставити собі головне питання: для чого ми їх будемо залучати? Де вони будуть працювати? І — найголовніше — яку економіку ми будемо будувати? Бо якщо ми робитимемо ставку на сировинну модель (видобувати та продавати сировину на Захід), то навряд чи нам будуть потрібні висококласні спеціалісти.
І навпаки: якщо ми будемо будувати високотехнологічну економіку, яка базуватиметься на використанні сучасних технологій, то навряд чи нам будуть потрібні люди з Камбоджі чи з Бангладешу. Нам будуть потрібні фахівці, які зараз живуть у США, Німеччині, Франції, Англії. Нам будуть потрібні висококласні спеціалісти. А без відповіді на питання, яку саме економіку ми будемо будувати, ми не зможемо відповісти на інше — яких людей ми будемо шукати та кого залучати. Але попри все, що я щойно проговорив, моя позиція полягає в тому, що держава повинна повністю контролювати процес залучення трудових мігрантів. Як не дивно, я виступаю проти того, щоб віддавати цей процес на поталу бізнесу.
В одному зі своїх інтервʼю Ви заявляли, що для відновлення демографічної ситуації жінки повинні народжувати по 5-7 дітей, і лише через 18-20 років ці діти вийдуть на ринок праці. Що має зробити держава вже зараз аби виправити ситуацію та чи можна її взагалі виправити?
На жаль, це те питання, над яким зараз б’ються не тільки в Україні, але і у країнах Європи. Говорячи про виправлення демографічної ситуації, я мав на увазі, що або нам потрібно, щоб жінки народжували по 5-7 дітей, або нам доведеться завозити в Україну людей.
Тут потрібно розуміти і не мати якихось страхів стосовно того, що коли в Україні закінчиться війна і ми потребуватимемо людей (сотні тисяч, мільйони) і скажемо, що нам потрібні трудові мігранти – нічого не відбудеться.
Так само, як зараз, ми у подальшому будемо конкурувати з західними країнами за наших власних громадян, які виїхали в країни Європи. Ми будемо боротися за їх повернення, а місцевій владі, наприклад, Німеччини особливо робити нічого не потрібно. У них набагато вищий рівень життя і українці будуть обирати для себе: або повертатися в Україну, де мінімальна заробітна плата зараз складає 8 тисяч гривень, або залишатися в Німеччині, де мінімальна заробітна плата складає 110 тисяч гривень. Де допомога на дітей в Європі близько 20 тисяч гривень (маю на увазі Німеччину), чи їхати в Україну, де допомога при народженні може сягнути 50 тисяч гривень.
Тобто не співставний рівень соціального захисту. І ті мігранти, які до нас приїдуть, навряд чи підвищать демографію, бо вони все рівно будуть їхати сюди працювати і навряд чи вони будуть брати з собою свої родини, коли будуть їхати до нас. І, до речі, я теж підтримую те, що трудові мігранти, які їхатимуть до нас в країну, не повинні вести з собою родини, бо головне завдання – хай вони попрацюють. А якщо вони зможуть заробити достатньо грошей, аби утримувати свої родини – ну, будь ласка, чому б ні. Але за умови, що вони зможуть самі підтримувати свої родини і не будуть вимагати соціального допомоги з боку України.
Топ-5 найпопулярніших професій під час війни. Наскільки співрозмірне співвідношення між заробітніми платами та вакансіями в Україні?
Гарне питання. Для роботодавців найпопулярніші — це робітничі професії. Роботодавцям не вистачає водіїв, зварювальників, слюсарів, сантехніків — тих людей, які можуть працювати руками. У нас також спостерігається нестача вчителів та лікарів.
А якщо дивитися з точки зору людей, які хотіли б мати професії, що їх забезпечують, — то будь-яка людина хотіла би працювати якомога менше, а отримувати за це якомога більше грошей. Але, на жаль, не всім це вдається.