Від біженців до працівників: як змінюється ставлення Європи до українців

Коли у 2022 році мільйони українців рятувалися від війни, Європа ухвалила безпрецедентне рішення. Механізм тимчасового захисту дозволив громадянам України швидко отримати доступ до житла, освіти, медицини, соціальної підтримки та ринку праці практично в усіх країнах Європейського Союзу.

Фактично українцям надали майже всі права місцевих жителів, за винятком політичних прав. Це стало одним із наймасштабніших гуманітарних рішень в історії сучасної Європи.

Проте минули роки, і ставлення до українців поступово змінюється.

Як зазначає Василь Воскобойник, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування та голова ГО «Офіс міграційної політики», сьогодні багато європейських урядів дедалі частіше дивляться на українців не як на біженців, а як на трудових мігрантів, які працюють, сплачують податки та стають частиною місцевих економік.

Це природний процес. Тимчасовий захист створювався як екстрена відповідь на гуманітарну кризу. Але війна триває вже кілька років, і перед європейськими країнами постають нові питання: як довго зберігати дію спеціальних механізмів підтримки та яким має бути статус українців у майбутньому.

Особливу увагу останнім часом привертає тема чоловіків мобілізаційного віку. У різних країнах дедалі частіше лунають пропозиції переглянути підходи до надання їм соціальної допомоги або статусу тимчасового захисту.

Йдеться насамперед не про примусове повернення до України, а про поступове переведення людей із категорії отримувачів соціальної підтримки до категорії самостійних учасників ринку праці. Логіка багатьох європейських політиків проста: працездатна людина повинна працювати, сплачувати податки та самостійно забезпечувати себе і свою родину.

Саме тому серед можливих сценаріїв дедалі частіше обговорюється скорочення соціальних виплат для окремих категорій чоловіків, збереження права на роботу та проживання, але без додаткових пільг.

Окремим напрямом дискусії залишається питання чоловіків, які перетнули кордон України з порушенням законодавства. Деякі політичні сили в Європі пропонують жорсткіші підходи до цієї категорії громадян. Проте поки що жодних загальноєвропейських рішень із цього приводу не ухвалено.

На формування політики дедалі більше впливають і внутрішні процеси в самій Європі. У багатьох країнах посилюються антиімміграційні настрої. Політики, які виступають за скорочення міграції, отримують додаткову підтримку виборців. І хоча їхня риторика спрямована насамперед проти нелегальної міграції з інших регіонів світу, українці також опиняються в полі цих дискусій.

При цьому важливо розуміти, що більшість українців у Європі давно перестали бути отримувачами допомоги. Вони працюють, відкривають бізнеси, сплачують податки та роблять внесок у розвиток країн перебування.

Саме тому для багатьох європейських урядів вигідніше не повертати українців додому, а створювати умови для їхньої подальшої економічної інтеграції.

Статус тимчасового захисту, який спочатку розраховувався на короткий період, уже кілька разів продовжувався і, ймовірно, продовжуватиметься надалі. Однак поступово він буде трансформуватися. Українцям дедалі частіше пропонуватимуть переходити на інші підстави для перебування: роботу, навчання, ведення бізнесу або возз’єднання сім’ї.

Для України це означає одне: боротьба за власних громадян лише починається. Чим довше триває війна, тим більше людей інтегруються у нові суспільства. І тим складніше буде переконати їх повернутися додому після завершення бойових дій.

Саме тому питання повернення українців повинно розглядатися не через заборони чи обмеження, а через створення в Україні умов, які будуть привабливішими за будь-які соціальні програми чи гарантії за кордоном. Лише тоді рішення про повернення стане для людей природним вибором, а не вимушеним кроком.