Як зберегти людей в Україні: стартувала нова платформа пошуку рішень

В Україні презентували онлайн-платформу, покликану стати майданчиком для чесного і змістовного діалогу про майбутнє країни.

Нова ініціатива має на меті об’єднати науковців, представників влади, бізнесу та громад у спільному прагненні відповісти на ключове питання: як зберегти людський капітал в Україні та зробити її країною, до якої хочеться повертатися.

Платформу створено у партнерстві з Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України, Всеукраїнською асоціацією компаній з міжнародного працевлаштування та Офісом міграційної політики. Вона працюватиме як простір для обміну досвідом, публікації досліджень і напрацювання практичних рішень у сфері міграції.

Під час відкриття були представлені два дослідження, проведені за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»:

 

• «Оцінка реалізації чинної міграційної політики»
• «Аналіз міграційної політики іноземних держав: орієнтири для України»

 

Вони закладають аналітичне підґрунтя для створення нової міграційної політики, яка відповідатиме сучасним викликам.

Пропонуємо до вашої уваги розмову з учасниками дослідження — про головні висновки, проблеми і перспективи.

Олексій Позняк, завідувач сектору міграційних досліджень, Інституту демографії та проблем якості життя НАН України:

• Які ключові недоліки ви виявили у реалізації чинної міграційної політики? Які саме рішення не працюють на практиці?

Говорячи про ключові недоліки, які ми виявили під час проведення оцінки стану реалізації чинної міграційної політики, хочу наголосити: попри те, що протягом усього періоду незалежності Українська держава тримала міграційні питання у полі зору, намагаючись знайти шляхи розв’язання пов’язаних із ними проблем, міграція ніколи не була серед пріоритетів державотворення і не перебувала у фокусі уваги влади та суспільства. Ключовою проблемою міграційної політики України є її реактивність, тобто реакція на події та виклики, що виникають, а не запобігання негативним явищам. Якщо щодо політики в непередбачуваних умовах (COVID-19, повномасштабна війна), реактивність є об’єктивною реальністю, то недостатнє врахування неминучих демографічних перспектив є серйозною прогалиною. Інші проблеми – прийняття багатьох ключових законів під тиском ЄС, недостатня відкритість українського міграційного законодавство, збереження чисельних дозвільних процедур притаманних для закритих суспільств.

• Наскільки узгоджена чинна політика з іншими секторальними стратегіями — соціальною, економічною, регіональною?

Міграційна тематика знайшла належне представлення в Стратегії демографічного розвитку України на період до 2040 року, де масова вимушена міграція за кордон трактується як одна з найбільших демографічних загроз. Відповідні настанови мають бути деталізовані та уточнені в Стратегії державної міграційної політики України, розроблення якої на часі.

• Чи враховує діюча політика сучасні виклики — війну, масову еміграцію, демографічну кризу?

В умовах затяжної війни до Стратегії державної міграційної політики було внесено зміни, зокрема додано нові стратегічні цілі: забезпечення захисту прав і інтересів громадян України, які вимушено виїхали з країни через війну, та створення умов для їх повернення та реінтеграції в українське суспільство; забезпечення відповідності українського законодавства та адміністративної практики у сфері міграції стандартам ЄС. Крім того сформульовано нові завдання щодо процедур та інструментів залучення іноземних працівників до післявоєнної відбудови України.

• Які органи державної влади найбільше впливають на міграційну політику — і чи є між ними координація?

Політику України у сфері міграції реалізує низка центральних органів виконавчої влади України, надаючи адміністративні послуги та виконуючи контролюючі функції щодо переміщень населення. Основними з них є Державна міграційна служба України, Державна прикордонна служба України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство національної єдності, Міністерство економіки України та Міністерство соціальної політики України. Крім того, питання, пов’язані з міграціями або дотичні до міграцій, в межах своєї компетенції розглядають Державна служба зайнятості України, Національна соціальна сервісна служба України, Міністерство освіти і науки України, Національний банк України, Державна служба статистики України та низка інших міністерств та відомств. Попри налагодження співпраці між різними ЦОВВ актуальним залишається завдання спрощення спілкування з міграційних проблем  між окремими відомствами, органами влади різного рівня, підвищення ефективності і скорочення часу ухвалення рішень, забезпечення концентрації ресурсів, виділених для досягнення конкретних цілей, уникнення дублювання діяльності.

• Чи передбачає чинна політика системні заходи щодо повернення українців з-за кордону або залучення іноземних фахівців?

Стратегія демографічного розвитку України на період до 2040 року передбачає створення умов для добровільного повернення українців із-за кордону та зменшення відтоку населення з України; поглиблення співпраці із представниками закордонних українців; залучення мігрантів із числа іноземних громадян для задоволення потреб ринку праці, які неможливо задовольнити за рахунок внутрішніх ресурсів; сприяння зниженню рівня відтоку молоді за кордон.

 

Світлана Калініна, декан економіко-правового факультету  Маріупольського державного університету (м. Київ):

• Які країни стали прикладом успішної міграційної політики, і чому саме вони?

Країни, які стали прикладом успішної міграційної політики це, перш за все, країни так званої постійної імміграції, в основу стратегії економічного розвитку яких покладено залучення висококваліфікованих мігрантів – Канада, США, Австралія, Нова Зеландія. Вони зробили ставку на інтелект як основу зростання продуктивності праці, і відповідно – конкурентоспроможності та рівня добробуту.

• Які конкретні механізми повернення громадян або залучення іноземних фахівців можуть бути адаптовані в Україні?

Якщо ж говорити про механізми повернення громадян або залучення іноземних фахівців, які  можуть бути адаптовані в Україні, то тут все просто і складно водночас. Просто – тому, що ми розуміємо, які чинники відіграють вирішальну роль в контексті повернення наших громадян – безпекові питання, гідні робочі місця, гідний рівень заробітної плати, житлове питання тощо. Складно – тому що для вирішення зазначених проблем необхідно сформувати нову модель економічного розвитку, яка має базуватись на безперервному зростанні продуктивності праці.

• Як інші країни поєднують міграційну політику з розвитком людського капіталу?

Сучасна міграційна політика багатьох країн є комплексним набором заходів, спрямованих на максимальне використання потенціалу мігрантів для економічного розвитку країни. Це досягається через тісну співпрацу між урядовими установами, бізнесом, громадськими організаціями та самими мігрантами.

Уряди країн усвідомлюють, що потенціал мігрантів може бути повністю реалізований лише за умови їх успішної інтеграції в суспільство та ринок праці. Тому інвестують у розвиток людського капіталу прибулих осіб – програми безперервного професійного розвитку, мовні курси, визнання дипломів, підтримка підприємництва серед мігрантів, заходи з міжкультурної комунікації тощо.

Зокрема, Канада активно підтримує інтеграцію новоприбулих через різноманітні програми мовної підготовки, сприяє в пошуку роботи та соціальної адаптації, Австралія інвестує в програми професійної перепідготовки та визнання іноземних кваліфікацій, Німеччина спрощує процедури працевлаштування, інвестує в мовні курси та інтеграційні програми.

• Чи існують міжнародні індикатори або стандарти, яких Україна могла б дотримуватись при оновленні своєї політики?

Так, для оновлення своєї міграційної політики Україна може та має орієнтуватись на низку міжнародних індикаторів та стандартів, розроблених авторитетними міжнародними організаціями. Зокрема:

• Конвенції Міжнародної організації праці (МОП/ILO)№ 97 про трудящих-мігрантів, № 143 про зловживання у сфері міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей і рівного ставлення..
• Глобальний договір про безпечну, впорядковану і регулярну міграціювід ООН – містить 23 цілі для покращення управління міграцією на глобальному рівні, охоплює широкий спектр питань, включаючи захист прав мігрантів, боротьбу з нелегальною міграцією, сприяння інтеграції та внеску мігрантів у розвиток.
• Індикатори управління міграцією (MGI)від Міжнародної організації з міграції (МОМ) – комплексна система оцінки на основі близько 100 індикаторів, що охоплюють різні аспекти, включаючи законодавство, інституції, координаційні механізми, права мігрантів, соціально-економічний розвиток та боротьбу з кризами.
• Індикатори інтеграції іммігрантів (Indicators of Immigrant Integration)від Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР/OECD) – набір статистичних показників, що охоплюють різні аспекти – ринок праці, освіту, житлові умови, соціальну інтеграцію та громадянську участь.

Врахування цих міжнародних індикаторів та стандартів, а також аналіз специфіки ситуації в Україні сприятиме розробці більш ефективної, людиноцентричної та орієнтованої на розвиток міграційної політики. 

• Які ризики можуть виникнути при прямому копіюванні іноземних практик без урахування українського контексту?

Міграційні процеси глибоко вкорінені в історії, культурі та соціальній структурі кожної країни. Те, що працює в одній країні з певними історичними традиціями міграції та суспільними цінностями, може бути абсолютно неефективним або навіть контрпродуктивним в Україні. Практики економічно розвинених країн з високим рівнем зайнятості та потребою в певних категоріях працівників, можуть бути нерелевантними для України з її структурою економіки, рівнем безробіття та потребами ринку праці, особливо в контексті викликів поствоєнної відбудови.

Вивчення іноземного досвіду є корисним, але його необхідно адаптувати до українських реалій, враховуючи потенційні ризики та можливості. Потрібен виважений та комплексний підхід, що поєднує найкращі міжнародні практики з урахуванням унікальних особливостей України.

• Чи є країни, які в останнє десятиріччя успішно трансформували свою міграційну політику під час або після воєнних конфліктів?

Можна навести приклад країн Балканського регіону, які зіткнулися з безпрецедентними міграційними викликами після руйнівних війн 1990-х років. Цим країнам довелося розробляти та впроваджувати складні політики, спрямовані на повернення та реінтеграцію біженців та внутрішньо переміщених осіб, а також на регулювання нових міграційних потоків.

Можна вважати успішним досвід Хорватії, яка прийняла законодавство щодо повернення біженців та реституції майна, також цікавим є досвід Сербії, що розробляла національні стратегії та співпрацювала з міжнародними організаціями, вживаючи конкретних заходів для врегулювання міграційних наслідків війн.

Словенія, як член колишньої Югославії, прийняла певну кількість біженців на початку конфліктів. Згодом, після здобуття незалежності та вступу до ЄС, її міграційна політика була спрямована на регулювання трудової міграції та інтеграцію іноземців відповідно до законодавства ЄС. Досвід Словенії може цікавим для України в контексті формування нової міграційної політики в умовах поствоєнного відновлення.